вівторок, 1 квітня 2014 р.

1 квітня — Міжнародний день птахів

Наближається Всесвітній день птахів – 1 квітня.  "Дивно, навіть смішно – скажуть читачі – адже першого числа другого місяця весни ми традиційно святкуємо День сміху. Чому два таких різних свята припадають на один і той же день?" Нічого дивного, а тим більше смішного тут немає. Адже з давніх-давен у слов’янських народів, а пізніше особливо в українців приліт перших перелітних птахів сприймався як велике свято і велика весняна радість. Поява пернатих знаменувала прихід справжньої весни, викликала піднесення в душі людини й слугувала підтвердженням щорічного оновлення землі після довгої холодної зими. Тому й не дивно, що День птахів припадає саме на перше квітня – до цього часу в основному приурочене повернення на «літні квартири» ранніх птахів-мігрантів – без сумніву, найбільш бажаних і дорогих гостей заморських.



Ще древні скіфи вшановували водоплавних птахів, що були для них релігійним символом і зображувалися на культових предметах. Адже тільки ці птиці могли пересуватися одночасно в трьох стихіях: по суші, по воді і під водою та повітрям. Це шанування водоплавних відзначено й у ранніх слов’ян. Вони є творцями повір’я про Вирій – першоземлі Богів, куди відлітають восени птахи. Вважалося, що зозуля має від нього ключі й тому летить туди першою з перелітних птахів, а повертається останньою.


 Аналогічно відмикання Вирію у міфологічних віруваннях приписується ще й іншим птицям – жайворонку, буслові, солов’ю, ластівці. Деякі птахи, зокрема лелеки, були в далекому минулому для наших пращурів тотемами. То ж і дотепер вони лишились священними й за народними віруваннями є доброчинними для теперішніх і прийдешніх поколінь українців. Після переходу до християнства образ зозулі – провісниці й ключниці весни трохи занепав, як і саме уявлення й вірування про Вирій. Натомість більшої ваги для наших предків набув жайворонок – птаха, що дійсно першою повертається до нашого поля з теплих країв. Саме з ним і частково з ластівкою пов'язаний давній український звичай зустрічати перших перелітних птахів. За народними повір’ями: «Саме раньше прилітає з Вирію жайворонок, підіймається він угору, співає, весну збуджує. Він як той посланець од Бога...» 



На якомусь історичному етапі у поетичній творчості народу образ жайворонка частково поступився перед образом іншого птаха – соловейка, який згодом став певним уособленням таланту бездоганного співця у пташиному царстві.

За повір’ям, найраніші птахи вилітають з вирію на Обертіння (9.ІІІ) і долітають до нас на Сорок Святих (22.ІІІ), а коли весна була пізньою, то й пізніше. На день Сорока Святих влаштовували так звану «Зустріч птахів». Напередодні матері випікали дітям обрядове печиво у вигляді різних птахів (найчастіше їх було саме сорок), яке зазвичай називали «жайворонками» або «ластівками», зрідка «голубками». На свято дітлахи бігли ватагою на вигін і, піднімаючи в руках угору «птахів», закликали пернатих швидше повертатися додому з теплих країв. Під час дійства співали також коротенькі веснянки про птахів. Якщо на очі першою потрапляла ластівка, то брали в руку по грудочці землі й кидали їй услід, примовляючи:

- На тобі, ластівко, на гніздо, а людям на добро! Вважалося, що оселя, де звили гніздо ластівки – щаслива.

Коли ж бачили диких гусей, то кидали в їхній бік соломинки, приказуючи:

- Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко і на здоров’ячко, а нам на тепло!

Якщо помічали лелеку – зводили догори руки, роблячи навколо голови символічне коло, й прохали:

- Бусле, бусле! Колом, колом над нашим двором. Не лети далечко, а звий гніздечко на клуні чи хаті, щоб ми були багаті!

Відтак, завжди вважалося за добрий знак для родини, якщо на стрісі звив гніздо чорногуз. Якщо ж гніздо впало від негоди чи людської недбалості або загинули лелечата – добра не жди! З давніх вірувань про весняне відродження природи бере початок і загальновідоме повір’я, що білий лелека приносить дітей. Саме цей птах визнаний національним символом України. 



На Лівобережжі на Сорок Святих діти носили селом заздалегідь вистругану з дерева символічну птаху, наспівуючи веснянок і закличок до птахів. Потім її прив’язували до найвищого дерева на краю села з тим, щоб жоден перелітний птах не проминув гостинного поселення людей і загніздився в ньому або неподалік.

Шпак поряд з жайворонком – ранній перелітний птах, символ весни. На відміну від жайворонка, якого більше шанували хлібороби за життєдайний спів над весняним полем, шпак – типовий житель людського поселення, будь то село чи місто, найближчий пернатий сусід. Саме для нього в населених пунктах вивішували й вивішують шпаківні – житло, яким окрім шпака користується велика кількість інших корисних птахів, що живуть по сусідству з людиною.

 

Крім вищезгаданих весняних пернатих гостей велике ритуальне значення мало також і повернення з вирію журавля-веселика. Люди знали: прилетів журавель – настала справжня весна. До того ж існувало вірування, що весною птахів слід називати тільки веселиками – в знак їхньої радості поверненню додому, а восени журавлями – в ознаменування туги і журби під час покидання рідного краю. Вважалося за погану прикмету назвати журавлем птаха весною.

Не можна обминути увагою і образ білого лебедя – улюбленого птаха багатьох народів світу, середньовічний символ чистоти, незайманості, відродження, гордої самотності й поезії. Для українців він став одним з найулюбленіших птахів, уособленням кохання й подружньої вірності до самої смерті. Це один з нечисленних видів птахів, до якого й зараз зберігається шанобливе і запопадливе ставлення населення. Саме на такому ставленні, на думку багатьох природоохоронців, і необхідно базувати справу охорони природи. Адже за допомогою одних законодавчих актів, як показує практика, всього діла не зробиш (тим більше, закони на те й існують, щоб їх порушувати). А от народні звичаї, вірування і переконання – набагато стійкіші, переконливіші й дієвіші. 



Охорона птахів – проблема не тільки для орнітологів, природоохоронців чи активістів дружин охорони природи. Це проблема і завдання кожного свідомого громадянина України. Тому і був започаткований День птахів – для привернення уваги кожного українця до проблем пернатих друзів, для пробудження в душі ноток співчутливого ставлення до цих сусідів по нашій блакитній планеті, для виникнення прагнення допомогти вижити птахам у цьому нелегкому світі людей і машин. Охорона птахів – це завдання для цілої держави, яка повинна забезпечити належний рівень життя для своїх теперішніх і прийдешніх громадян. А збереження біорізноманіття України загалом і видового різноманіття птахів зокрема та місць їхнього перебування є необхідною умовою для майбутнього процвітання нашої держави, а значить – і нації. Пам’ятаймо слова великого французького письменника і гуманіста Антуана де Сент-Екзюпері: «Ми не успадковуємо Землю батьків, ми позичаємо її у наших дітей».

Віталій Казанник, орнітолог
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
кафедра зоології
 

Немає коментарів:

Дописати коментар